«В Україні я побачила те, чого немає в данських новинах»: журналістка з Данії про поїздки до Києва

«Мама з дитинства навчила мене розмовляти українською» Мати Вероніки Маґор — українка, а її 83-річна бабуся й досі мешкає у Житомирі. Дівчина вільно володіє українською мовою та регулярно прибуває до нашої країни. Її мета — не просто висвітлювати воєнні події для данських глядачів і читачів, а й показувати, як українці продовжують жити, незважаючи ні на що.

З початком великої війни ця тема стала для неї глибоко особистою: Вероніка на власні очі бачила наслідки влучань, ночувала в сховищах, чула вибухи та спілкувалася з тими, хто пережив втрати. Іноземна кореспондентка поділилася враженнями від візитів та пояснила, чому для неї важливо доносити правду про російську агресію. — Я обрала цей шлях, бо прагну відкрити данцям широкий спектр історій — не лише з Києва, а й з усієї України. Більшість людей у Данії знають про війну з місцевих новин, але там медіа здебільшого фіксують факти: де стався обстріл, скільки людей загинуло та які наслідки це має у геополітичному масштабі.

Проте мені здається, що в інформаційному просторі бракує матеріалів про молодих людей, культуру, сучасні тенденції та звичайні побутові будні. Я прагну показати данським одноліткам, як живе українська молодь. Хоч наші умови суттєво відрізняються, молодь в Україні має такі ж прагнення та турботи: вони ходять на побачення, спілкуються, будують плани, обирають професію. Вони живуть у реаліях війни, але між нами залишається чимало спільного.

— Моя мама з самого дитинства привчала мене до української мови, як і бабуся. Загалом мама зростала в двомовному середовищі, тож у родині лунали і українська, і російська. Однак ще змалку я свідомо віддала перевагу українській. У дитинстві мене оточувало багато російськомовного телеконтенту та культури, тож я опанувала й російську. Якби виникла гостра потреба, я б змогла нею поспілкуватися, але принципово обираю українську. З мамою та іншими родичами в Україні я спілкуюся виключно українською. — Раніше мама не робила особливого акценту на українській історії чи ідентичності. Вона частіше згадувала Радянський Союз та своє життя у ті часи. Активніше обговорювати Україну ми почали вже після подій 2014 року. Моїй бабусі в Житомирі зараз 83 роки. Вона ділиться, що сирени лунають і вдень, і вночі.

Вона вже не має багато сил для довгих розмов, тому зазвичай просто каже: «Вночі знову лунала тривога, не вдалося заснути, було моторошно». Намагаюся телефонувати їй якомога частіше — бодай кілька разів на місяць. У неї свій звичний розпорядок: вона прокидається, п’є чай, снідає, може зустрітися з подругою. Звісно, вона переживає через сирени, але за стільки часу війна вже стала тлом, про яке вона не думає щохвилини. — У 2014-му мені виповнилося лише 14 років, тож я не до кінця усвідомлювала масштаби того, що відбувається.

Мені здавалося, що це щось дуже далеке від Києва чи центральних регіонів. У Данії про це говорили небагато, і підлітку було важко збагнути суть подій. Я знала про окупацію Криму, але не розуміла наслідків. А от вранці 24 лютого 2022 року я увімкнула телевізор, побачила кадри з Майдану Незалежності та почула звуки сирен. На той момент я саме проходила своє перше стажування в данській редакції.

Прийшовши на роботу, я остаточно зрозуміла: розпочалася повномасштабна війна. Я одразу набрала рідних. Вони й самі спочатку не могли повірити в те, що відбувається. За кілька годин я знову зателефонувала їм і почала переконувати думати про виїзд до Данії, адже усвідомлювала всю небезпеку. Того дня мені довелося піти з роботи раніше через важкий емоційний стан — було надзвичайно складно прийняти цю нову реальність.

«Мені стало цікаво, чому Росія мала такий вплив на Україну» — Навіть мешкаючи в Данії, я завжди відчувала зв’язок із корінням. Це не було свідомим плануванням — усе відбувалося природно. Під час навчання в університеті у віці 18–19 років я обрала напрям досліджень, пов'язаний зі Східною Європою. Мені кортіло збагнути, чому Росія протягом тривалого часу чинила такий значний вплив на мою родину та на Україну загалом.

Я досліджувала російські медіа, пропагандистські механізми, ідеологічні догми, історію, явища путінізму та фашизму, а також владну систему РФ. — Мій перехід до журналістики відбувся у 2022 році під час практичного стажування. Спочатку я писала особисті колонки про своє сприйняття української мови та про те, як це вплинуло на моє формування. Згодом я перейшла до аналітичних текстів про Росію: досліджувала, як через мистецтво та музику виражається протест, аналізувала творчість реперів та діячів культури, які критикували владу.

Водночас висвітлювала діяльність українських митців, які перебували неподалік лінії фронту. Проте з часом я повністю фокусувалася на Україні. Цього літа я вирішила, що має бути безпосередньо в Києві, а не просто давати коментарі данським колегам по телефону. Хотілося особисто спілкуватися з людьми, проводити інтерв’ю з молоддю та бачити все на власні очі. Дописавши магістерську роботу, я одразу вирушила сюди. — Загалом я приїжджала вже близько семи разів.

Спочатку зупинялася в Житомирі, щоб провідати бабусю. Потім у межах навчального завдання відвідала Львів для серії інтерв'ю. Бувала також у Вінниці, Житомирі та Києві, а ще до повномасштабного вторгнення встигла побувати в Одесі. Але найбільше часу я провела саме в столиці. Під час першого візиту я одразу поїхала до Житомира. Проїжджаючи повз Київ, я розглядала місто й помічала будинки зі слідами обстрілів, хоча повністю зруйнованих споруд тоді ще не бачила.

А вже у Житомирі я побачила вщент зруйновану будівлю школи. Це видовище шокувало мене. На щастя, всередині не було дітей, але сам факт влучання ракети в цивільний заклад не вкладався в голові. Тоді ж я вперше побачила реакцію місцевих на тривогу: бабуся залишалася абсолютно спокійною і продовжувала спати. Я ж вирішила перестрахуватися й лягла в коридорі, хоча почуття безпеки це не додавало, адже у бабусиному будинку немає укриття. «Ти поступово звикаєш до цієї реальності» — У Житомирі під час моїх візитів вибухів не було, хоча знайомі про них розповідали.

Уперше звуки вибухів я почула влипні, коли перебувала в Києві. Пам’ятаю, як у Telegram-каналах з’явилися попередження про заяву Зеленського щодо високої загрози застосування балістичних ракет та заклики обов'язково пройти в укриття. Я зупинилася в готелі з підземним сховищем, тож спустилася туди.

Перший гучний звук пролунав близько другої години ночі, а за кілька хвилин — наступний. Попри те що укриття розташовувалося глибоко під землею, гуркіт був дуже сильним. Я хвилювалася, але намагалася зберігати холодний розум: я зробила все можливе для власної безпеки, а решта вже від мене не залежить.