Еталон зими: сніжний Київ в картинах XX сторіччя

Автор: Катерина Липа

Вам, любі кияни, догодити неможливо. То «Замучив той холод і снігова каша під ногами! Хоч би міська влада сніг поприбирала! Скоріше б вже весна!», то «Хіба це зима? От колись були зими! Без снігу – ніякого різдвяного настрою». Усіх задовольнити може лише одна зима – у вигляді пейзажу. Еталонні зимові настрої зберігаються у Музеї історії міста Києва, і тут задля милування засніженою красою не треба мерзнути.

Зимових пейзажів у світі написано не так вже й багато порівняно із весняними чи осінніми. Річ у тім, що впродовж останніх приблизно півтораста років пейзаж заведено писати з натури, а якщо у майстерні – то з етюдів, писаних таки з натури. Митець – жива людина і мерзне. Щоб працювати на пленері, йому треба стільки усього вдягти на себе, що ворухнутися важко, фарби на морозі теж змінюють консистенцію, а у найгірших випадках замерзають. Тож коли за таких умов у майстра виходить вартісна річ, це вже диво.

Коли ми вимовляємо фразу «київський пейзаж», то найпершими в уяві постають роботи Сергія Шишка. Славетний учень Федора Кричевського протягом довгого творчого життя мало що писав окрім краєвидів Києва. Син ветеринара із села на Чернігівщині відчував Київ так, як мало хто з художників упродовж ХХ ст.

Шишко мав дві улюблені місцини, у яких працював усе життя, переходячи з місця на місце, будь-якої пори року і (майже) будь-якого часу доби: Маріїнський парк і Голосіїве. При цьому у спадщині художника не знайдеться самоповторів: той самий куточок парку, побачений при іншому освітленні, або з різницею у кілька років, виглядає інакше.

Часом Сергій Шишко писав і на людних вулицях у центрі міста, шукаючи цікаві, небанальні ракурси. Засніжену споруду з колонадою нині пізнає не кожен киянин, хоча бачить її доволі часто – і насправді, і по телебаченню. Це будівля консерваторії, от тільки Майдан Незалежності ще зветься площею Калініна, на ньому немає не тільки звичних нині скульптур, але навіть їхнього попередника – циклопічного пам’ятника Леніну.

Для Сергія Шишка київська зима – це завжди пухкий сніжок і вибагливий візерунок вкритих памороззю гілок. Приблизно так само бачив зиму і Григорій Світлицький. От тільки старий майстер волів не мерзнути надворі, а писати зимові краєвиди із вікна свого будинку на вулиці Дегтярній.

Корінний киянин, син музиканта з оркестру оперного театру на початку ХХ ст. закінчив петербурзьку Академію мистецтв і повернувся до рідного міста, щоб писати ліричні пейзажі своєї вулиці та решти Подолу і вишукані портрети.

Ще один класик українського мистецтва, Сергій Григор’єв, не полінувався поїхати кудись на околицю (нині важко встановити, куди саме), щоб написати засипані снігом зворушливі маленькі будиночки та білі поля, що простяглися за містом.

Не для усіх київських художників зимові краєвиди були ліричними, але кожен із них захоплювався красою міста по-своєму. Більшість киян, напевне, спостерігали схід блідого зимового сонця у крижаній імлі – як на картині Василя Гуріна. Коли бачиш таке за вікном, не хочеться з дому виходити. Та художник вийшов – і створив для нас картину, що переконує у красі навіть такого типового для Києва дня, з морозом і високою вологістю повітря одночасно.

А ось і найтиповіша київська зима – відлига, розгрузлий сніг, під ногами хлюпає. І це, виявляється, теж одне з облич Києва, як завжди, прегарне. Для Михайла Вайнштейна бруд на Львівській площі міниться яскравими барвами і сяє на призахідному сонці.

У Станіслава Хохлова споруди наче виліплені з того-таки м’якого снігу, що повільно тане. А Сергій Подерв’янський несподівано надає огидній зимовій погоді такої собі зворушливої камерності, «одомашнює» її.

Зимовий портрет – річ украй рідкісна, це подвиг як художника, так і моделі. Причому більшою мірою якраз моделі, бо їй треба скількись часу простояти на холоді нерухомо. І підштовхнути до такої самопожертви обох може лише одне – кохання. Молодий Платон Білецький написав свою красуню-дружину Гориславу у засніженому палісаднику біля їхнього будинку на тихій Микільсько-Ботанічній вулиці.

Вибагливий силует киянки у чорній шубі і модному капелюшку, схожому на капелюхи японських придворних доби Хейан (Білецький якраз тоді захопився японським мистецтвом), на тлі снігу і ледь помітних у морозній імлі будинків, з відстороненим поглядом, спрямованим за межі полотна, у бік високого будинку на розі. Колись Платон Білецький стане доктором мистецтвознавства, академіком, автором десятків блискучих розвідок з історії українського, китайського та японського мистецтва. У його квартирі голоси студентів змішаються із писком канарок, а вже не юна, та все ще гарна Горислава сваритиметься з улюбленим бульдогом, який своїм хропінням на дивані поруч із хазяїном заважає розмові. І обоє Білецьких лишатимуться такими самими гарними і закоханими, як тієї зими, коли писався портрет. Бо київська зима – це любов.

Матеріали надані Музеєм історії міста Києва

Читайте також:

Живописно-історичний фейк

Чим гралися маленькі кияни у середньовіччі

Зіккурат над Дніпром: історія однієї незбудованої станції метро