Ця значуща релігійна подія з давніх-давен посідала важливе місце в духовному бутті багатьох поколінь українців, оскільки за народними прикметами саме в цей період весняне тепло остаточно поступається місцем літу. Нині за новоюліанським церковним календарем Вознесіння Господнє припадає на 21 травня. Воно входить до переліку дванадесятих свят і знаменує завершення земного путі Ісуса Христа та Його повернення до Небесного Отця.
Київ завжди вирізнявся гармонійним поєднанням християнської спадщини з міським простором, де найменування доріг, пагорбів чи природних урочищ упродовж віків нагадували про біблійні сюжети. З нагоди цього свята доцільно згадати ключові історичні зони та культові архітектурні пам’ятки міста, чиї назви безпосередньо пов’язані з Вознесінням. Історичний Вознесенський узвіз Головним географічним об'єктом, що нагадує про свято в Шевченківському районі, є старовинний Вознесенський узвіз. Він звивисто пролягає від пагорбів Кудрявця до прадавнього Подолу.
Ця заповідна територія має багате минуле: у часи Київської Русі тут вирувало відоме торгово-ремісниче передмістя, знане як Копирів кінець. Своє найменування вулиця отримала у XVIII столітті завдяки однойменному Вознесенському храму, який діяв тут із 1718 по 1879 рік і дав ім’я навколишньому яру та сусідньому провулку. За міським плануванням узвіз традиційно поділявся на дві частини: відносно рівну верхню вулицю та стрімкий крутий спуск із затишними малоповерховими садибами. Тут і досі можна побачити кілька автентичних споруд кінця XIX століття (зокрема, будинки під номерами 13, 18 та 26), зведені у витонченому цегляному стилі з елементами ренесансної архітектури. Протягом віків магістраль неодноразово змінювала назви через політичні зсуви.
У 1863 році її офіційно назвали Іларіонівським узвозом на честь київського генерал-губернатора Іларіона Васильчикова, за наказом якого дорогу реконструювали та вимостили міцною бруківкою. У буремні роки визвольних змагань (1918–1919) у тутешніх приміщеннях базувалися казарми корпусу Українських січових стрільців, яким командували Євген Коновалець та Андрій Мельник. Наразі в цій будівлі розташована Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури. На її подвір'ї науковці й досі розкопують залишки фундаментів сакральних споруд ще домонгольської доби XII століття. За радянського режиму вулиця втратила свою історичну назву і була перейменована на честь революційного діяча Смирнова-Ласточкіна. Проте у 2015 році міська влада відновила історичну справедливість, повернувши узвозу первісне ім’я.
Сьогодні ця локація залишається одним із наймальовничіших куточків столиці. До того ж у 2022 році на Вознесенському узвозі дослідники знайшли стародавні підземні печери. Дві парафії на Кудрявці Не всім відомо, що в межах Кудрявця колись функціонували дві абсолютно різні Вознесенські церкви, чиї долі тісно переплелися з місцевими спорудами. Перша церква (що дала назву узвозу) була дерев’яним тризрубним храмом, зведеним у 1718 році біля сучасної Львівської площі на території заміського маєтку Київського митрополита.
Після перенесення резиденції собор став звичайною парафіяльною церквою, згодом обвітшав і у 1879 році його повністю демонтували. На цих землях за проєктом зодчого Євгена Морозова спорудили будівлю Духовної семінарії, де пізніше перебували січові стрільці, а тепер навчаються студенти-митці. Друга церква з'явилася приблизно за кілометр від першої. У XVIII столітті на вулиці Львівській (нинішня Січових Стрільців, 46) заснували Вознесенський (Кудрявський) некрополь. На території цього цвинтаря у 1863–1870 роках збудували муровану кладовищенську церкву на честь Вознесіння Господнього, витриману в суворих класичних формах. У 1930-х роках під час радянської безбожницької п'ятирічки цей храм разом із цвинтарем було повністю знищено, а на їхньому місці звели житловий дім. До нашого часу дивом дійшла лише стара цегляна брама колишнього цвинтарного комплексу. Собор Флорівського жіночого монастиря
Свято-Вознесенський Флорівський монастир є однією з найдавніших жіночих обителей Києва, розташованою на Подолі, яка згадується в джерелах ще з XVI століття. Початково її назвали на честь святих Флора і Лавра, а нині вона освячена на честь Вознесіння Господнього. Композиційним ядром цього монастирського ансамблю виступає величний Вознесенський собор. Цей трипрестольний кам'яний храм, зведений у першій половині XVIII століття, є чудовим зразком українського бароко. Його витончені бані та масштабні об'єми досі формують архітектурне обличчя подільських вулиць.
Літопис собору пов’язаний із реформами Петра І, адже сюди свого часу перевели черниць із ліквідованого Печерського Вознесенського монастиря, на місці якого розгорнули будівництво Старого Арсеналу. Після цього злиття Флорівська обитель офіційно стала Вознесенською. Собор дивом уцілів під час нищівної подільської пожежі 1811 року та пережив закриття у радянську епоху. Нині ця святиня перебуває в користуванні УПЦ МП. Храм на Байковому некрополі Зовсім іншу, меморіальну сторінку міської топоніміки представляє Вознесенська церква на старому Байковому цвинтарі. Цей ошатний храм збудували наприкінці ХІХ століття за кресленнями відомого київського єпархіального зодчого Володимира Ніколаєва. Фінансування проєкту здійснювалося за рахунок благодійних внесків заможних киян та міських фондів.
Спершу будівля проектувалася як невелика цвинтарна каплиця для відспівування померлих та заупокійних служб, проте з часом вона трансформувалася у самостійний парафіяльний осередок. Храм не знесли за радянських часів, хоча тривалий період його приміщення експлуатували як господарський склад. Лише на початку 1990-х років тут відновилися богослужіння. Протягом 1993–1994 років нові художні розписи всередині будівлі виконав київський митець Юрій Компанець. Зараз собор належить до Православної церкви України (ПЦУ). Деміївська дерев'яно-цегляна перлина На південній окраїні історичного Києва, в районі Деміївки, розташована затишна Вознесенська церква, яка має особливе значення для української культури. Цю будівлю звели у 1880-х роках переважно на пожертви робітників та адміністрації тамтешнього цукрово-рафінадного заводу, оскільки ця територія розвивалася як промислове передмістя.
Для шанувальників українського слова Деміївський храм є знаковим місцем — саме тут у липні 1907 року відбулося вінчання видатної поетеси Лесі Українки з музикознавцем Климентом Квіткою. Ця святиня унікальна тим, що за всі роки радянської влади вона жодного разу не припиняла своєї діяльності, перетворившись на символ неперервності київського духовного життя. На сьогодні споруда належить до УПЦ МП.