Саме відсутність послідовної політики декомунізації в Україні була й є однією з основних причин перманентної можливості неорадянського реваншу як за часів Януковича, так і сьогодні, в часи президенства Зеленського. Є побоювання, що заборона комуністичної пропаганди є своєрідним обмеженням свободи слова. Це було б неприпустимо лише у стабільній демократичній державі, якою Україна ще тільки намагається стати. Бо її радянське минуле з його безсовісною корупцією, тотальним приниженням людської гідності та фізичним винищенням мільйонів невинних чіпко тримає Україну своїми кривавими кігтями.
Конфлікт інтересів
Загалом за сприйняттям декомунізації наших співгромадян можна поділити на три групи.
Перші – цілком байдужі містяни, для яких поняття «національна самоідентифікація», «історична пам’ять» – це порожній звук. Натомість їм властива неабияка сила звички у сприйнятті назв і символів радянського періоду і всього того, що пов’язує Україну з умовним «руським миром». Їх відверто дратує, що всупереч їхній звичці вулицю Артема в Києві «з доброго дива» перейменовано на Січових Стрільців, або, скажімо вулицю Мате Залки названо ім’ям Олександра Архипенка, а колишню Олександра Сабурова – іменем Сержа Лифаря. Хоч більшість з мешканців цих вулиць з такою самою байдужістю ніколи й не цікавилися, хто ж такі той Сабуров і той Мате чи то Залка. Більш знаним у нас, звісно, є Артем. Виходець з Курської губернії відзначався неабияким хистом до організації революційних осередків і заводських страйків з озброєними повстаннями. Але яке відношення до власне української історії мають ці славні чи безславні діячі? На жаль, подібних прикладів сумнівних найменувань не тільки в столиці, а й по всій Україні не бракує.
Друга категорія більш зловісна. Ці люди свідомо прагнуть заморозити час, а краще повернути його назад, у добу комуністичних п’ятирічок, самодурства і головотяпства радянського керівництва та тотального застою. Можна заспокоювати себе, що вони ностальгують за своєю молодістю, першими побаченнями та звершеннями, але кого ми дуримо? Ні, вони просто ненавидять усе українське, відкидають славетне українське минуле, ба більше, цілком окреслене самостійне та успішне майбутнє країни. Як не дивно, багато з цих персон обіймали чи й досі обіймають державні посади, є занадто помітними телевізійними «зірками», генеральними продюсерами телеканалів, або діячами культури… Хоча, якої культури? Так, розважального жанру. От і лунають час від часу безглузді заяви, скажімо, Дмитра Гордона, про неприпустимість перейменування Московського проспекту на Степана Бандери, або проспекту Ватутіна на Романа Шухевича. Мовляв, як Бандера, так і Шухевич – надто неоднозначні постаті в історії України, і, що є відвертою брехнею, мали пряме відношення до злочинів нацизму. Це при тому, що на відміну від червоноармійця Ватутіна, який на початку 20-х років минулого сторіччя брав безпосередню участь у встановленні радянської окупації України, стрімко зростав як у військових званнях, так і по партійній лінії, Шухевич з Бандерою билися виключно з ворогами України. А що візьмеш з пана Гордона, який з притаманним йому несмаком охоче позує на камеру у формі НКВС?
Ще один яскравий приклад – висловлювання Ганни Безлюдної, керівника компанії Inter Media Group, щоправда не з приводу перейменування вулиць, а через заборону телеканалам транслювати радянські та російські кінострічки, які оспівують непереможність червоної армії, героїзм більшовиків, та ще й романтизують російський спецназ та інші силові структури. Головний аргумент пані Безлюдної: позбавити телеглядача такого ласого контенту – все одно, що різати по живому. Іншими словами, медіапродюсер натякає, що багато десятиріч насильницької русифікації українців, знищення творчої й наукової інтелігенції, методичне стирання історичної пам’яті – то все дрібниці, про які не варто і згадувати, а ось заборона повсякчас нагадувати українцям про «стратегічно геніальні рішення» комуністичного режиму – вершина витонченого садизму.
Про політичний «бомонд», котрий, як завжди, «за життя» або за «якісно нову мирну платформу», казати годі. Лише зауважимо, що їхні підлість та цинізм завжди високопрофесійні. Ці їхні якості не мають меж досконалості і працюють злагоджено, як швейцарський механізм. «Чесна праця» та відверта підступність – все як у тих бувалих партократів, що «від сохи».
Додайте до цієї когорти працівників правоохоронних органів, які смертельно ображаються на будь-які намагання їх реформувати, а часто-густо й заздрять колегам з Росії, де нащадкам залізного Фелікса можна все і навіть трохи більше. Ну як вам картина, обнадійлива?
Залишається питання: якщо у цих зірок, телевізійного сміття та енергійних політиків, котрі, як виявляється, вже «відновлюють» мирний Донбас, такі теплі почуття і неприборкана тяга до радянського минулого та «руського миру» в цілому, чому ж вони досі не серед берізок кучерявих, не підкорюють своїми талантами білокам’яну? Відповідь проста: вони добре розуміють, що там, серед лайна і бездоріжжя, поміж невиліковних дурнів і місцевих князьків жити некомфортно й небезпечно. До того ж, там своїх «еліт» вистачає. А цим бешкетним хлопцям палець до рота не клади, по п’яти відкусять. От і залишається нашому горе-бомонду виконувати петровський заповіт, бо саме звідси, з затишної України, так зручно «погрожувати шведу».
Треті – надія країни, честь і совість нації. Справжня інтелігенція, захисники батьківщини, діячі культури, митці свідомі та освічені, з міцним моральним стрижнем, справжня еліта, дарма що не настільки заможна… Але ж як їх, небайдужих до майбутнього України, виявляється замало, і як їм складно у протистоянні з сірістю й черствістю шанувальників радянської битовухи та брудної білизни. А що вже казати про брехливі випади невмирущої номенклатури, перед якими Совість найчастіше виглядає розгубленою, бо ніщо не б’є так боляче по нервовій системі, як те, коли на чорне кажуть біле. На щастя, багатовікова історія свідчить, що саме ці малочисельні, проте активні 15%, на відміну від натовпу, здатні створювати нове суспільство з високою якістю життя та перегортати все нові й нові сторінки існування нації.
Ефемерність ситуації
Не зайвим буде нагадати, що декомунізація почалася не у 2015 р., коли Петро Порошенко підписав закон, а набагато раніше, 14 вересня 1990 р., коли «конав совок», у Львові на пр-т Свободи перед Оперним було повалено памʼятник Леніну, тобто 30 років тому.
Можна пригадати й багатостраждальний Майдан Незалежності у Києві, який з 1919 по 1935 р. носив назву Радянської площі, з 1935 по 1941 р. звався площею товариша Калініна, а з 1977 по 1991 р. – Жовтневої революції, що підтверджувалось чималою монументальною композицією, як заведено, з героїчними озброєними робітниками, матросами і, звісно селянами, куди ж без них, на чолі з вождем пролетаріату.
У 1991 р., після проголошення незалежності, головна площа країни та однойменна станція метро змінили назву на Майдан Незалежності, сподіваємось, назавжди. А хто нині згадає, що до 19 жовтня 1990 р. Контрактова площа, як і станція метро під нею мали назву Червоної площі? І таких прикладів декомунізації у Києві на початку 90-х досить багато, це був природний процес, характерний для більшості пострадянських країн. Чому ж саме в останні роки ми спостерігаємо такий відчайдушний спротив декомунізації «старих еліт» та відверто проросійських сил не тільки в Києві, а й по всій Україні?
Тому що після президенства В. Януковича ці так звані пролетарсько-більшовистські нащадки наче отримали другий подих, а з приходом Зеленського їм майже дали відмашку: «Можна!» Тим більше, що до 2015 року в більшості регіонів України, крім хіба західних, зокрема й у Києві, на багатьох посадах залишались колишні комуністи, які й так стримували процес декомунізації. Усіляко гальмували , мовляв, не на часі, дорого, краще витрачати «народні» гроші на щось суттєвіше, а валити пам’ятники – то взагалі варварство.
У Чорнобильській зоні звірі потрапили на світлини фотопасток
Київрада тимчасово зняла ДПТ із паркінгом біля Пейзажної алеї після резонансу
На Київщині внаслідок падіння уламків БпЛА пошкоджено дитсадок, адмінбудівлі, магазини - КОВА
На війні загинув пілот Мі-8, Віталій Пляка, що прорвався в оточений Маріуполь та зміг повернутись
Саме тому падіння пам’ятника Леніну під час Революції гідності подавалось як щось несосвітенне. Звідусіль лунали нахваляння відновити постаменти Леніну та іншим діячам не тільки у Києві, а й по всій Україні. Чому? Тому що збереження всього цього «совєтського» відстійника гарантує його адептам у найближчому майбутньому відновлення усього радянського-людожерського, і йдеться не стільки про пам’ятники та назви вулиць, а передусім про методи управління країною.
Як не дивно, не тільки у тих хто підпадає під розряд «колишніх комуністів не буває», але і простих громадян України, у переважній більшості, не виникає навіть думки, що усі ці барельєфи та дошки на будинках присвячені вождю, або більшовикам-революціонерам ні що інше як увіковічення пам’яті вбивцям всього українського. Бо у будь якого прихильника Леніна, Троцького, Баумана чи Косіора, або обивателя з позицією «яка різниця», буде хтось у родині, хто постраждав, так чи інакше, від політичних репресій комуністичної влади.
Ви тільки уявіть, не колись за сталінські часи, а вже у 1985 р., за правління, так би мовити, передового і демократичного, який начебто піднімає «залізну завісу» Михайла Горбачова, десь у далекому таборі суворого режиму спливали останні години життя українського поета Василя Стуса.
Натяки, що пам’ятники Леніну мають якусь естетичну архітектурну цінність, – від лукавого. Що стосується закидів про те що у Київської виконавчої влади бракує коштів на заміну не те що скульптур, а й тих самих табличок на кожному з будинків перейменованої вулиці, – саме це й є верх цинізму.
Звичайно, якщо комуністичні недобитки як і раніше будуть «цупити дріб’язок по кишенях», ці кошти не з’являться а ні через десять, а ні через двадцять років.
Як гадаєте, чи не викликає когнітивний дисонанс те, що молодь України, та зокрема Києва, знає з підручників, що Ленін та його колишні “співчуваючі” є злочинцями, але й досі будуть гуляти вулицями Леніна, та проходити повз монументи та памʼятні дошки?
Читайте також:
Вас затопили… Як отримати компенсацію від сусідів?
Шахрайство на сайтах з пошуку роботи: як не потрапити в “лови на азарт”
Як заробляти гроші з повітря? Візьміть майстер-клас від БТІ